Читати книгу - "Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст."

Знову ж Старецький, мій друже хороший, славетна людина,

Чи ж про заслуги його не дійшла вість до самого неба?

Гори, що славитесь буйними травами, вас я вітаю!

Він мав садибу у вас, і для наших овечок поживу

Щедро давав, і відкрив там для них життєдайні джерела.

Тож застеляйте тінисту печеру під листям пахучим,

Ладан паліть на могилі, скропивши себейським напоєм,

І додавайте постійно цілющий бальзам по краплині,

Вдосталь хай буде ще й тут, на могилі, плакучої мирри.

Хай же зберуться всі тут, де така спочиває турбота,

Стадо лишивши, нехай прославляють чини його гідні.

Адам Чагровський

(1565–1599)

Польсько-український поет другої половини XVIcm. народився у с Чагрів біля Галича. Походив з роду бояр Чагровичів, відомого ще за часів Ярослава Осмомисла. Дитячі і юнацькі роки минули у Зимній Воді. Заробляв на прожиття військовою службою, брав участь у кількох історичних битвах, воював з турками.

Якийсь час жив у Познані, але незабаром оселився у Добромилі в Яна Щасного-Гербурта. Писав польською мовою, автор єдиної збірки «Trenyі rzeczyrozmaite» (1597 і 1599 рр.). (Поезію, що подається в нашій збірці, переклав Р. Радишевський.)

ДУМА УКРАЇННА

Тож скажи нам, кобзо моя,

Що уміє дума твоя.

Кращої нема в устої

Від людини лицарської!

Йде на краї пограничні,

Як льоди зійдуть північні,

Й видно ген поля безкраї,

Зелен-травами зіткані!

Глянь, діброви листя вкрило,

Птаство різне налетіло,

Звірі зграями гасають,

І роями рибки грають.

Селянин до них охочий

Сіті по воді волочить.

А стрілець із охорони

Вцілить звіра без загону.

До непрохідних порогів

Дніпровий козак убогий

Пливе човном не без страху

«Худою жив соломаху».[1]

Воїн у міцнім ладунку

В таборі шука рятунку

Після скромного обіду

У сторожі зникне з виду

В крузі випробує коні

Або списа в кільце вгонить.

А коли заб'ють тривогу

Він із табору – в дорогу

Під святими хоругвами

Кличуть труби із бубнами.

Він біжить по переліску

Чи для слави, чи для зиску.

Юні там на герць виходять,

Часто-густо в крові бродять.

Як впаде палаш кривавий,

Кров стікає рукавами.

А другому бистра стріла

Серце тепле остудила.

Третій, кіньми потоптаний,

Вже ніколи більш не встане.

Ворог ряди прориває,

Військо флангом відступає,

Переможець невблаганний

Навздогін наносить рани.

По трофеї, знать, ходили,

Геть лицарство потомили,

Що вертає з труду свого,

Віддаючи славу Богу,

І сприймає все як ласку —

Перемогу і поразку.

Як би битва не кінчалась —

Богу слава щоб дісталась.

Боже, маєш в своїй печі

Лицарського люду речі,

Бідний воїн просить в тебе,

Щоб воздав за нужду в небі.

Себастіан Кленовий

(1550–1602)

Народився в м. Каліш (тепер ПНР), Походив із міщан. З юних літ оселився у Львові. Навчався в Краківській академії, після закінчення якої служив у Люблінському магістраті, був бургомістром Любліна. С. Кленовичу належать дві поеми латинською мовою – «Роксоланія» (1584), «Звитяга богів» (1587) і три польською, – зокрема «Лісосплав» (1598) та «Гаман іудеїв» (1600). У найвидатнішому своєму творі «Роксоланія» С. Кленович заманіфестував свою любов до української землі. За твір «Перший виступ проти єзуїтів» зазнав гонінь і був доведений до голодної смерті. Помер у Любліні.

(Уривок з «Пожежі турецької» подається в перекладі укладача, а «Роксоланія» – в перекладі В. Маслюка.)

З ПОЕМИ «ПОЖЕЖА ТУРЕЦЬКА:

ЗАКЛИК ГАСИТИ І ВОРОЖБА ПРО ПАДІННЯ МОЦІ ТУРЕЦЬКОЇ»

Сполох сурміте! Хай туркам не спиться!

Впасти, вже впасти турецькій столиці!

Пишна й висока, покіль ми дрімали,

В неї сідниця росла-виростала.

Стане Христос нам суддею в цім ділі,

Що розпочати ми зважимось сміло.

Білі посланці у злотих берлинах

Вість принесуть нам про мирну годину.

Впасти, вже впасти турецькій столиці!

Благословляє Господь нашу крицю!

Доки терпіти йому соромоту

Милого сина й турецьку підлоту

Зграя злодюг та розбійників хтивих

Царство сплодила оте нечестиве.

В час, коли наші спокійно дрімали,

Греки пишалися, турки зростали,

Хатні були їм на руку незгоди,

Нам же – покута за давнії шкоди.

Гей же, отямтесь, серця християнські!

Зброю рихтуйте на раті поганські!

Духом пройміться одним, монархове,

Княжичі всі і всіх станів панове,

Йдіте на турка, що казиться з жиру —

То він воює, а то просить миру.

А що всіх разом ніяк не здолає,

То по шматочку від нас уриває.

Отже, спочинок одного лиш панства

Хай не помилить всього християнства.

Пакти сумнівні, пусті обіцянки,

Клятви брехливії безперестанку.

А як поганин збратається з нами,

Платить за мир він і кров'ю, й ланцями.

Дорого ж маєм той кусник спокою

І той омильний передих по бою…

На суходолі французи співають,

А острови вже османи займають.

Греки у путах, то й ти, італійцю,

Спати не смій! І ти, німче, надійся —

Турки ж на Уграх! Волошшя[2] струсили!

Встаньте, поляки, аби й вас не змило!

Хоч ти, гішпане, за тисячу гонів,

Як беруть афрів,[3] сідлай лучче коні!

Море зрадливе, англійський мій брате,

Браму морську турки можуть зламати.

Як вітер східний надме їм вітрила,

Й данця підбити знайдуть вони силу.

Хоч ви, шведове, добряче сховались,

На окрай